Власність думок. Нас позбавили воску, стабільно і словник стає сітківкою. Ми вповзаємо у життя являючись гробом у дворі фізичного. Прикро, адже життя завжди запалює дві свічі – фізичну та меланхолічну - імматеріальну. Немає зворотніх дверей чи можна уникнути цикл перероджень? Та як знати чи з двома свічками він / вона народився(лась)? Думки гніздяться у драпіруванні, у муках, що дихають спокоєм. Драпірування - то озеро, звичайна кімната, історія, що крапає коли речення зламані. Чорна крейда речень, їх структура, ментальність, звучання, їх пусте дерево. Як записати Тишу? Налякані руки, зруйноване скло, вікові моря на розлюченому хресті. Середнього зросту, горизонт стає меншим з кожним роком, а его (ego) – високий свідок. Село, кілометрами вдалеч, чорноокі закрили усі високі кімнати, що не дихають горизонтом. Дзвін, коло, все ж таки дзвін. Коріння каменю у потворних ногах, безгрошів’я, лють, мудрість та п’ять надприродних випадків. Місцевість без сну та Голос, що нагадує про смертність.

 

Думка є зовнішньою по відношенню до нас і потрапляє у голову ззовні, становлячись нами. Хто я – та думка? Її гліч? Дослідник кореню? Чи той хто підсвідомо гуляє просторами думки? Що таке авторське право, якщо усе, що нас оточує стало словником навіть наших діалогів? При читанні ми розмірковуємо над інформацією та час показує, що через нечисті віка, ми сприймаємо усі умозаключення, за власні. Але прочитана інформація та розміркована інформація – то лише інформація прочитана та розміркована. Це ще не знання. Та не власне, а чиєсь спричинене. Знання – то не крапля зовнішнього у ментальній чаші та не дерево, на яке ця крапля спадає. Дерево – не знання, адже руки, що посадили та те, що створило сім’я – істотніше. Я можу створити фотографію чи фотокамеру. Я можу написати Фотошоп чи побудувати локацію, на якій фото було зроблене. У чому різниця між фотографією та Фотошопом? Як можна сказати що є знанням, а що є краплею знань, якщо візуальна реальність (світ) – безкінечні? Калюжею ста років є фотографія. Ніщо не покращує фізичну реальність краще, ніж фотографія, адже фотографія її закінчує. Фотографія містить усе, що ми можемо бачити. Відкриття очей містить те, що їх наповнює. Сторіччя не знаходяться у кишені та не можуть завести годинник. Цокання ще далі, аніж наш хребет. Це не можна зменшити до коду, адже усе тактильно та відрізняється. Але комп’ютер має усі ці функції, містичне цокання годинника - далі абстрактного. ШІ пише та ШІ є. Комп’ютером я користуюсь, НЛП він програмує. Хто усі ці люди, що створили інтонації, фрази, візерунки людської думки, логічні виводи? Чому лише свіжі знання захищено правами, а про Майстрів Тиші не дозволили думати, де філософи? Древня релігія заборонена, усі сміються. Хто ці філософи? Спалити церкви, вирвати усі сторінки, залишити лише брутальне архаїчне. Розмістити усе на гугл безкоштовно. Шум маршу у сторічній дистанції. Щось є під комп’ютером – то хвіст змія, в останній раз його бачили всередині телеящика. Біль та лють розбивають обличчя, адже носіями багатьох думок є ці першовідкривателі дверей. Готи та металісти. Я пишу на власному комп’ютері, але він не мій, бо я його не створила(ив). Я використовую літери, але середньовіччя 21-го сторіччя дбає лише про програмістів та тих, хто тицяє кнопки. Може закопірайтити англійську мову? Ще одна варіація на варіацію, а не винаходження глини. Господи, дай відповідь, адже люди думають, що думають.