Створення життя, свідомості, людства, художньої роботи, суспільства означає створення реальності, ментальності у якій люди будуть жити Н-ну кількість часу. Ця реальність має зробити їх зростаючими потенціалами, об’єктами, активними у дослідженні життя, Матеріями простору, що знають про руки, що написали цю та попередні реальності. Реальність – то конструкція. Реальність – то печать, відчуття, алтар, не завжди у хронології. Реальність – це те, у що тебе навчили вірити, чи те, що ти обрав сам.

Мистецтво ніколи не може бути завершено, як його фізичний результат показує. Мистецтво не має показувати реальність крізь один предмет, воно має зв’язувати складність структур,- бути системою, як написання книги. Як комп’ютер. Комп’ютер існує у різних медіумах – від друкованого до аудіо. Він можете згинати думки та конвертувати із формату у формат. Ніякий інший медіум чи людський розум такого не можуть. Комп’ютер, а не мистецтво, являється призмою у світ. Увесь світ потрапляє до нашого життя саме через комп’ютер, а не мистецтво.

Мистецтво не має бути зведено до журналістики – показу візуальної картинки поруч із текстом.

Читаючи, наш розум малює картинку. Письменник та його надзвичайний лінгвістичний дар, тримають пензлик та тюбик із фарбою, але полотно належить читачу. У результаті, то дві картини нанесених одна на іншу. Як розділити мистецтво, якщо його візуальна частина – зростає? Спочатку з’явились картинки на предметах (ілюстрація на товарі), логотипи, постери, потім дизайн 3Д предметів, текстура. Ми досягли тієї відмітини у часовому відрізку, де уся реальність – то колаж після Другої Світової. Друге покоління. Та ми є повністю відповідальними за візуальну реальність.  

​

Коли митець / мєйкер / дизайнер робить художню роботу він / вона працює з нею напряму, як з об’єктом реальності. Але як тільки арт предмет відкриває своє значення у людському розумі, митець не знаходиться у прямому контакті зі своїм об’єктом реальності, адже у його предмета тепер інше життя, у розумі іншої людини. Тому витвір мистецтва, ідея, концепція, усе що нас торкнулось – живе всередині нас. Людина, котру це торкнулось перетворюється на митця / мєйкера / дизайнера, адже його / її розум тепер сповнено питань, що потрібно опрацювати. І їх справді потрібно опрацювати, адже людина має реконцепціалізувати та покращити себе та думки. Це є законом цепної реакції.

​

Коли ми бачимо художню роботу чи вірші, розмову, музику, ландшафт, ми самі стаємо витвором мистецтва підсвідомо імітуючи та думаючи про витвір мистецтва. Думка – то взаємодія між собою та мозком знання, те, що знаходиться між кожним предметом. Саме між, адже коли людина думає про предмет, думка ще не є основою людини, це усього лиш місточок, посилання. Думка стане внутрішньою, а не тою, що поміж, коли її заберуть із суцільного потоку, із зібраного візерунка, у самостійний маніфест, декларацію себе, яка, будучи нанизаною крізь футуризм, відчиняє нуль інноваційної депривації.