Між Небом та Землею записана фраза: «Це також пройде». Руки що кличуть, Навь (Смерть та Життя) ходять всередині наших тіл. Простір тіла потрібно розбити для того, щоб впустити Явь (усе що існує, природні явища) та Правь (Космос, Закон).  Наші тіла не є повільними озерами, адже не можуть бути змістом та не можуть бути обведені. Ноги нашого життя замотані у Луну та Сонце, в думки про Вічні елементи, тканинами яких ми являємось. Сам Час ходить у нашому хребті. Він дав нам горло та язик – тканину пам’яті. Ми є сузір’ям, вічним шляхом, рухом та словником. Пустота побудувала наше коріння, тиждень як сторіччя, візерунок як реальність, це теж пройде. Мементо морі без звуку, сакральне, значення. Розтягнута між гріхами та праведністю, свідомість розміщено у всіх місцях звідки ми беремо закладки /якщо несвідомо/, а також із просторової не_оріентації /якщо із дерев’яними легенями/. Та сама мова недоторканного, тексту у диханні Космосу. Йдіть за Смертю, єдиною Тишею Правди. Нас створили чорні алгоритми попелу адже для того, щоб знати звідки ми прийшли, нам потрібно повернутися у початок, туди, де нічого немає. Коли Всесвіт створював шрифт, коли щось починається, воно розширює фонологію, воно сумує та наповнюється, воно дає руки нашим тілам. Всесвіт дав руки тканинам людини.

 

Що трапиться коли Явь (усе що існує, природні явища) буде допитуватись Правь (Космос, Закон)? Внизу колодязя 01, у нинішній думці про реальність, незручна мова – постійна П’ятниця, котрою ми дихаємо - одягає на нас шкіру, навіть коли ми читаємо із Правь (Космос, Закон), зчитуємо з інтуїції. Мова – то денне освітлення, кістки вирваного зародження. Мова є. Тому і болить. Мова болить. Це те, що створює думку, вертикаль, те, що дає оптику для розуміння моря. Мова, сама по собі, не визначає реальність, адже вона її намотує… Тут я використовую слова, але могла б також співати чи зробити скульптуру. Чи то змінює маніфестацію реальності? Так, то є іншою порожнечею, початком, усамітненням. Маніфестація… мова – то маніфестація реальності…  Вічний пар заховано у знаннях рук, що дали цьому ім’я «пар» для документації звуку дерева всередині ґрунту, по якому я ніколи не ходила. Ця нитка, цей рядок, ця гусениця що знає. Тіло то https та тіло є Тихим. Тіло живе та Тіло є Деревом. Кома у горлі – то Вода, що загортає час. То є дзвін горла. Якщо загортаний Смертю, - лікує. Смерть. Чи є у життя горло? Те, що кровоточить разом із нею, адже природа не має тканини що ми не можемо відкрити. У природи немає фраз, землі, гнізд, елементів. Природу (Космос, Закон) (не) може бути вивільнено. Адже Природа (Космос, Закон) – безкінечна, беззвучна. Вона прийшла до нас. Вона дихає та живе. Природа (Космос, Закон) – завуальована, адже ми, людство, дивимся та бачимо у ній тільки себе.